Стежка бере свій початок з підніжжя Замкової гори, де в 1642 році ватага волелюбних черкас з Правобережжя, гнана утисками польської шляхти, облюбувала собі нову домівку і започаткувала село Межиріч. За описом Мишлаєвського - "большой, осадный, сделан деревянным острогом". То петляючи в крутогір'ї, то вихоплюючись на шпилі гір, то знову падаючи в урвища, стежка губиться в мороці правічних лісів, розчиняється в буйнолисті кленів, дубків і диких груш та ясенів. Ось вона вій нула на обшир високочолого, заквітчаного материнкою та чебрецем пагорба і востаннє пірнула у вічний морок діброви. Аж там, внизу, на самім дні широкої улоговини межиріцьких гір вона губиться в заростях верболозів і глухої кропиви.

    Стежка привела до перлини наших лісів - Шелихівського озера. Про цей релікт природи коротко розповісти важко. Як не як, озеро має прадавню історію. Його утворення вчені пов'язують ще з льодовиковим періодом. Велетенські зсуви гір загородили дорогу талим водам і створили крижану водну чащу площею в 7 гектарів. Ще й по цей день озеро не згубило тої холоднечі, що одержало від льодовика у спадок.
     Коли схили гір уже покрилися лісами, природа обдарувала озеро ще одним незвичайним дорогим дарунком - вималювала його в колір весняного пагона молодої верби. Не в ніжну голубінь, як більшість озер світу, не тінисто-чорним пензлем змалювала його п'ятиметрову глибочінь, а саме в колір весняного пагона молодої верби. То в озері віддзеркалилися облиті сонцем кучері лісів, що по крутосхилах, здається, сягнули самісіньких хмар.
     Північна сторона озера, де в ньому пробиваються лісові струмки, зветься Гузир. Там найбільше чистоводної риби: окунів, щук, линків. З південної сторони дно в озері мулкіше. Тут домує червоний карась, в'юн. Та найчисельніший в озері - річковий рак. Межирічани про цих мешканців озера говорять так:
- Раків там стільки і раки там такі, що без чобіт у воду не сунься. Враз по коліна одхватять. Та чорні, та циганисті, та моргулисті, ну чисто тобі крокодили, а не раки.
Оглянути озеро з однієї місцини неможливо. Ось тому прямуємо вовчою стежкою від лозняку до Гузиря. Година ходьби окупиться безліччю приємних сюрпризів природи, переплетених із спогадами призабутої минувшини.
     За невеличким переярком молодим дубняком поросла колишня садиба Селіховських. Краєзнавець з Межиріча М. Ф. Сорока внажає, що рід Селіховських бере початок від тих волелюбних черкас, що заснували колись Межиріч. І справді, у праці Д.І. Боголія "Материалы для истории колонизации быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний в XVII-XVIII ст." згадується про населення Межиріча: "В 1755 г. жили сотники Василий Лусяков, Степан Селиховский, хорунжих бьіло 2, атаманов - 2, есаулов - 4, казаков - 98. Всего 108".
     Останній із роду Селіховських - лікар дев'ятої дільниці повіту Микола Миколайович Селіховський належав до боротьбистів, був у близьких стосунках із першим головою повітового ревкому Юрієм Івановичем Базавлуком. Садиба Селіховських була над самим озером, а далі за Гузирем по лісу біля джерельців тулились хати селян-лісовиків: Коваленка, Покутнього, Кищика. Смолового, Копиці. Із безлічі джерел складався потічок. Обачливі Селіховські поставили були на ньому греблю і млин. Гребля ще й зараз простежується у верхів'ї Гузиря.
     Берег по той бік озера - суцільне плетиво глухої кропиви, ожини і хмелю. Колись тут була селянська цегельня. Жили селяни з хлібосіву, бортництва та озера. Жили та все насміхалися з панських суперечок. Озеро належало двом власникам: Селі-ховським та голові міської думи М. Є. Шекінкротову. От вони й сварилися між собою. Викопають одного літа межову канаву, а другого - закидають і нову риють. З року в рік Селіховські наступали на Шекінкротова. А як той вивчив свого сина на мирового суддю, полетіли всі переколи к лихій годині. На тому збідніли Селіховські та й розбрелися по світу.
Нескінченні межування та вирубки лісу почали згубно діяти на озеро, та було так недовго. Лісівники Межиріцького лісництва швидко загоїли його рани. По крутоярах знову зашуміли діброви. Люди повернули природі її первозданність.35 років трудового стажу віддав вирощуванню лісу в Шеле-хівщині, а отже і збереженню озера, в минулому лісник, а нині покійний Ілля Йосипович Анцифоров. За свідченням межирічан, "ним як тих лісів понасаджувано, ним як тих дібров поназакла-ладено, так і нема їм числа".
     ...Не пошкодуйте часу, побувайте на Шелихівщині, пройдіть крутояром туди, де у своїй вершині озеро взяло у полон шматочок лісу, утворивши невеличкий острів. По його берегу, мов у хороводі, стали у коло стрункі вільхи. А коли сонце підіб'ється на захід, і в чаші озера віддзеркалиться той хоровод весняним малахітом, діброва озветься стоголоссям захмелілого птаства. В тому хорі ви почуєте величальну перлині наших лісів - Шелихівському озеру.